Крим в усi перiоди його iсторiї був одним з найцiкавiших у демографiчному вiдношеннi регiонiв нашої країни. Значнi змiни в його народонаселеннi вiдбувалися в останнiй чвертi XVIII - на початку XX ст. На наш погляд, зроблена в даному повiдомленнi спроба висвiтлення основних тенденцiй у розвитку населення пiвострова за перiод вiд його приєднання до Росiї i до передодня Великого Жовтня є науково актуальною. При цьому автор прагнула, зокрема, визначити динамiку чисельностi населення Криму, з'ясувати причини, що зумовили змiни в його соцiально-економiчнiй та етнiчнiй структурах, показати складнiсть, багатонацiональнiсть останньої як найважливiшу демографiчну особливiсть дослiджуваного регiону, проаналiзувати сутнiсть i напрями мiграцiйних процесiв та їх наслiдки на данiй територiї.

  На початку 70-х рокiв XVIII ст. населення всього Кримського ханства становило близько 300 тис. чол. Однак вiдразу ж пiсля зайняття росiйськими вiйськами у перiод росiйсько-турецької вiйни 1768-1774 рр. земель, пiдвладних Кримському ханству, частина татарського населення емiгрувала в єдиновiрну з ним мусульманську Туреччину. Ногайцi (приблизно 120 тис. чол.), якi до того кочували в степах Пiвнiчного Причорномор'я, перемiстилися на Кубань, а потiм (у 1783 р.) частково втекли за цю рiчку i далi в Кавказькi гори, не прийнявши полiтичних змiн, що сталися в Криму, а частково були переселенi царською адмiнiстрацiєю у приуральськi степи з воєнно- стратегiчних мiркувань. У 1778-1783 рр. пiвострiв залишили близько 32 тис. Християн - переважно грекiв i вiрменiв. Перемiщення їх у малонаселенi тодi землi Приазов'я було органiзовано росiйським урядом i мало на метi ослабити ханство економiчно, поставити його у пряму залежнiсть вiд Росiї.

  В результатi цих емiграцiйних процесiв на час офiцiйного приєднання Кримського ханства до Росiйської держави безпосередньо на територiї пiвострова мешкало близько 140 тис. чол. З них 78,7% (54 936 чол.) становили татари, 17,2% (12 000 чол.) - греки та вiрмени, 2,1% (1 500 чол.) - цигани, 2% (1 407 чол.) - євреї, караїми i кримчаки. Обширна ж пiвнiчна (материкова) частина новоутвореної Таврiйської областi являла собою справжню пустиню. Лише за 30 верст вiд Перекопу жили казахи (426 осiб чоловiчої статi), закинутi сюди ще в часи пересування полчищ Чингiз-хана.

  Приєднання Криму до Росiї законодавче закрiплювалося урядовим манiфестом вiд 8 квiтня 1783 р. Результатом цiєї iсторичної подiї стала лiквiдацiя одною з головних вогнищ воєнної агресiї проти росiйського та українського народiв. Було гарантовано безпеку пiвденно-росiйських та українських земель як необхiдну умову їх успiшного господарського розвитку. Росiя одержала вихiд до Чорного моря. Виникли також сприятливi можливостi для зростання продуктивних сил конкретно тих територiй, якi були включенi згаданим актом до складу Росiйської держави.

  Пiсля 1783 р. емiграцiя татар у Туреччину продовжувалася, хоч до другої половини XIX ст. вона не мала такого масового характеру, як це вiдзначалося iнодi в iсторико-краєзнавчiй лiтературi. Традицiя занадто перебiльшувати кiлькiсть татар, що виїхала з Криму в останнiй чвертi XVIII - на початку XIX ст., бере свiй початок вiд iнформацiї вiдомого мандрiвника того перiоду П. Палласа та його сучасника письменника (вiн же - статський радник межового департаменту) П. Сумарокова. Визначаючи досить-таки довiльно чисельнiсть емiгрантiв (вiдповiдно, 80 тис. i 300 тис. чол.), вони по-своєму хотiли виразити настрої i претензiї панiвного класу в Криму. Позицiя цих авторiв багато в чому пояснюється тим, що пiсля приєднання пiвострова до Росiї царський уряд широко практикував безсистемне роздавання величезних дiлянок кримської землi росiйським помiщикам i татарськiй знатi. До цих надiлiв включалися не тiльки пустирi та колишнi ханськi володiння, а й землi сiльських общин та окремих селян. Мiж давнiми та новими володiльцями стали виникати гострi суперечки, для розв'язання яких у 1802 р. була створена спецiальна комiсiя. Вона встановила, що землi, якi пiсля приєднання Криму були залишенi своїми власниками i при надходженнi в казну знайденi незаселеними, безлюдними, такими, що нi в чиїй власностi або користуваннi не перебувають, вiдносяться до розряду "пустопорожнiх". Мiсцевому начальству дозволялося роздавати такi землi пiд поселення, i право власностi на них нових хазяїв не пiдлягало сумнiву. Захищаючи свої iнтереси, помiщики всiляко намагалися одержанi ними надiли в Криму представляти для офiцiйної статистики лише як "пустопорожнi" землi, зокрема, як колишнi володiння емiгрантiв, що виїхали. Мотиви полiтичного вiдчуження i масового переселення татар у Туреччину у вiдповiдь на приєднання Криму до Росiї вони певною мiрою навмисне використали з метою розв'язання на свою користь земельних суперечок i чвар.

  Насправдi в Криму вже серединi 90-х рокiв XVIII ст. визначилася тенденцiя до пiдвищення як загальної кiлькостi населення пiвострова, так i чисельностi в його складi представникiв татарської етнiчної групи. За даними п'ятої ревiзiї, в 1795 р. тут проживало 157 319 чол. обох статей, 126 тис. з них становили татари (пор. з вищенаведеними даними за 1783 р.). 3 вiдомостi ж про кiлькiсть чоловiчиго населення у мiстах i селах, складеної Таврiйським обласним правлiнням у 1804 - 1805 рр., видно, що татар чоловiчої статi налiчувалося в той час у Криму понад 70 тис.

  Для характеристики соцiально-економiчної структури кримського населення кiнця XVIII - середини XIX ст. найважливiше значення має вивчення дрiбних сiльських виробникiв, зусиллями яких насамперед здiйснювалося господарське освоєння i розвиток краю. Найбiльш численну групу серед них становили державнi селяни. Однiєю з перших категорiй населення Криму, що ввiйшли до цього стану, були татарськi селяни. У 1804 - 1805 рр. вони становили понад 90% усього селянства пiвострова. Однак питома вага їх у результатi притоку сюди переселенцiв з внутрiшнiх губернiй Росiї поступово знижувалася, а етнiчне обличчя населення краю ставало ще строкатiшим. На вiдмiну вiд росiян i українцiв татарськi селяни не пiдлягали рекрутським наборам, а також звiльнялися вiд повинностей, пов'язаних з постоєм вiйськ. Умови користування землею для татарських селян були рiзними. Однi з них мали власну землю, другi - користувалися казенними дiлянками, третi - орендували їх у помiщикiв, сплачуючи десятину i вiдбуваючи панщину.

  Варто вiдзначити, що низький рiвень розвитку продуктивних сил Кримського ханства, зумовлений його васальним становищем у складi Оттоманської iмперiї, тривалий час позначався на господарськiй дiяльностi татарських селян i пiсля приєднання Криму до Росiї. Основним їх заняттям було тваринництво. Прийоми i методи землеробства вони, в силу iсторичних обставин, знали погано, що створювало значнi труднощi в забезпеченнi краю продовольчими ресурсами i викликало необхiднiсть з боку царської адмiнiстрацiї вжити заходiв, спрямованих на заселення Криму i Пiвнiчної Таврiї досвiдченими хлiборобами з росiйських та українських губернiй, а також з деяких iноземних держав. У 1787 р., наприклад, вийшов урядовий указ, за яким дозволялося економiчним та iншим групам державних селян, що потребували землi, переселятися на пiвдень i, зокрема, в Таврiйську область. Селяни з найбiльш перенаселених районiв України, а частково й центральних губернiй країни скористалися цим указом.

  Крiм офiцiйно узаконеного переселення, iснував стихiйний потiк на пiвдень бiглих селян-крiпакiв. Щоправда, абсолютна бiльшiсть представникiв цих двох категорiй переселенцiв осiдала на вiльних землях материкових повiтiв областi, а не в самому Криму. Адже там у зв'язку з щедрими пожалуваннями вищим сановникам iмперiї, цивiльним чиновникам, офiцерам армiї i флоту, татарським феодалам, якi перейшли на росiйську службу, резерви казенної землi швидко танули. Тому в Криму цi селяни змушенi були оселюватися на помiщицьких угiддях, беручи на себе певнi зобов'язання за їх використання. Та все ж на 1796 р. на пiвостровi вже налiчувалося 1583 переселенцi чоловiчої статтi з українських i росiйських губернiй. За наступнi пiвстолiття кiлькiсть їх майже подесятерилася i становила напередоднi Кримської вiйни 1853 - 1856 рр. близько 15 тис. чол. Переважна бiльшiсть з них поповнила стан державних селян. Маючи в середовищi представникiв цього стану значний резерв дешевої робочої сили, помiщики неохоче переселяли в Крим крiпакiв iз своїх старих маєткiв, що знаходилися у внутрiшнiх районах країни. Саме це було однiєю з причин того, що питома вага крiпосних селян у загальнiй масi селянського населення пiвострова була незначною - приблизно 3% на початку другої половини XIX ст.

  Iншу порiвняно нечисленну групу дрiбних сiльських виробникiв Криму та Пiвнiчної Таврiї становили вiдставнi солдати. Уряд, особливо на перших порах, вдавався до примусового розмiщення їх на нових землях як до найпростiшого способу заселення останнiх. Солдати "виписувалися" з полкiв, забезпечувалися амунiцiєю, грошовим жалуванням, провiантом i пiд командуванням офiцерiв направлялися у вiдведенi для них мiсця. Вiдставники селилися невеликими групами в татарських селах i маєтках росiйських помiщикiв, а також на нових мiсцях. Вони поклали початок цiлому ряду росiйських поселень (Зуя, Курцiв Мазанки, Пiдгородньо-Петровська слобода, Володимирiвка та iн.). Однак, не маючи господарського досвiду, вiдставнi солдати (багато з них були престарiлими, iнвалiдами) не могли вiдiгравати iстотної ролi в економiчному розвитку приєднаних територiй, а з часом вони нерiдко й зовсiм залишали мiсця своїх поселень.

  У ходi колонiзацiї стало ясно, що на пiвднi зосереджуються переважно чоловiки. Тому було вжито заходiв до органiзованого переселення жiнок у Таврiйську область. Так, на початку 1785 р. вийшли укази про вiдправлення на пiвдень дружин рекрутiв. Проводилося також i масове вербування дiвчат (як можливих наречених для неодружених переселенцiв).

  Щоб прискорити економiчне освоєння пiвденних земель, царський уряд робив спроби залучити сюди iноземних колонiстiв, надаючи їм iстотнi пiльги. Iноземцi (особливо нiмцi) надiлялися великими земельними дiлянками, звiльнялися на багато рокiв вiд усяких податкiв, одержували значну допомогу грошима, хлiбом, лiсом, худобою, а також фактичне право на самоврядування, яке забезпечувало їм захист вiд сваволi чиновникiв. Усе це, взяте разом, значною мiрою й забезпечувало економiчне процвiтання iноземних колонiстiв у Криму. Росiйськi та українськi переселенцi не смiли навiть думати про подiбнi умови.

  Серед перших iноземних поселенцiв були архiпелазькi греки - жителi пiдвладних султанськiй Туреччинi островiв Егейського моря, якi одержали право переселятися в Росiю згiдно з умовами Кючук-Кайнарджiйського мирного договору 1774 р. Спочатку їх розмiстили у фортецях Керч та Єнiкале, а пiсля приєднання Криму до Росiї перевели в Балаклаву та навколишнi села Кадикой, Карань, Камари, Алсу, Керменчик, Аутка для прикордонного нагляду за причорноморським берегом (одночасно вони займалися землеробством, промислами i торгiвлею). В 1794 р. дiстали дозвiл селитися сюди й греки з острова Зант. Їм була "вiдведена зручна земля для хлiборобства, скотарства i розведення садiв, а також виданi грошовi позички без процентiв". На початку XIX ст. в Криму були заснованi три греко-болгарськi (Старий Крим, Кишлав, Балта-Чокрак),сiм нiмецьких (Нейзац, Фрiденталь, Розенталь, Кроненталь, Геїль-Брун, Судак. Герценберг) i одна швейцарська (Цюрiхталь) колонiї. Поступово вони розширювалися. З них вiдокремлювалися висiлки, якi згодом перетворювалися на новi колонiї. До кiнця першої половини XIX ст. в десяти найбiльших колонiях Сiмферопольського та Феодосiйського повiтiв налiчувалося 3969 колонiстiв обох статей.

  В цiлому ж, за даними мiнiстерства внутрiшнiх справ, у 1851 р. чисельнiсть населення пiвострова становила 343,5 тис. чол. Однак тут не була врахована кiлькiсть жителiв Севастопольського (близько 40 тис. чол.) та Керч- Єнiкальського (майже 13 тис. чол.) градоначальств. Так що абсолютна величина населення Кримського пiвострова на початок другої половини XIX ст. становила приблизно 396,5 тис. чол. обох статей.

  У 50 - 60-тi роки XIX ст. демографiчна ситуацiя в дослiджуваному регiонi iстотно змiнилася. Подiї Кримської вiйни, наслiдком яких стали втрати вiд бойових дiй, збiльшення смертностi вiд хвороб i голоду, вiдхiд частини населення з пiвострова, поклали початок процесу зменшення загальної чисельностi жителiв Криму. Пiсля закiнчення вiйни темпи скорочення кiлькостi мiсцевого населення ще бiльше посилилися. Головну роль у цьому вiдiграла емiграцiя наприкiнцi 50 - на податку 60-х рокiв 141 667 татар обох статей у Туреччину. Особливо багато їх виїхало з Перекопського та Євпаторiйського повiтiв. Внаслiдок емiграцiї опустiли 687 поселень. За даними на 1 сiчня 1863 р., в Криму залишилося тiльки 103 тис. татар (56 563 особи чоловiчої i 46 388 - жiночої статi). В емiграцiйний рух включилися й ногайцi,якi на цей час повернулися з Кавказьких гiр i були поселенi на лiвому березi рiчки Молочнi води.

  Абсолютну бiльшiсть емiгрантiв становили особи, якi належалi до стану державних селян. Знаючи економiчне становище категорiї населення Криму, можна зробити висновок, що однiєю з найважливiших причин виїзду татарських селян з пiвострова було масове обезземелювання їх протягом першої половини XIX ст. Помiщики широко використовували ту обставину, що татарськi селяни не мали на руках документiв, якi б пiдтверджували їхнє право на землю. Багато помiщикiв, продаючи свою землю, не зазначали в купчiй крiпостi точної її кiлькостi, чим давали новому власнику пiдстави захоплювати дiлянки, що належали селянам. Внаслiдок таких та подiбних дiй бiльше половини татарських селян в цiлому по пiвострову i понад 4/5 їх по степових повiтах (Євпаторiйський i Перекопський) перетворилися на безземельних. Вони були змушенi жити на помiщицькiй землi i зазнавали жорстокої експлуатацiї. У звiтi Таврiйської палати державного майна за 1842 р. становище розглядуваної групи i населення характеризується так: "Татари Кримського пiвострова, за винятком 370 душ, поселених у Перекопському повiтi на казеннiй оброчнiй дiлянцi, i 225 душ, поселених на казенних оброчних дiлянках у Сiмферопольському та Перекопському округах, якi перебувають на утриманнi у приватних осiб, решта числом 97 408 душ поселенi бiльшiстю на землях приватних власникiв, менша половина має громадськi та в особисту власнiсть належнi землi... Можна безпомилково сказати, що близько 50 тисяч татар не мають нiякої нерухомої власностi i користуються тiльки землею приватних власникiв за встановленi помiж них особистi повинностi".

  Пiзнiше навiть такий помiркований буржуазно-лiберальний орган, як "Вестник Европы", змушений був констатувати: "Якщо порiвняти суму земель, належних татарам 25 рокiв тому, з тим, що залишилось у них на початок Кримської вiйни, то виявиться, що вона зменшилася наполовину". Джерела свiдчать також про те, що й розмiри повинностей, виконуваних татарськими селянами в панському господарствi, в першiй половинi XIX ст. мали тенденцiю до пiдвищення.

  У 1856 р. уряд створив спецiальну комiсiю для визначення повинностей татарських селян. Побоюючись, що дiяльнiсть цього органу може привести до надiлення селян землею, помiщики почали проганяти їх iз своїх маєткiв. "Внаслiдок такої сваволi, - писав вiдомий художник (вiн же помiщик Феодосiйського повiту) I. К. Айвазовський, - татари перiодично розоряються, будучи змушенi... блукати по пiвострову, шукаючи притулок в iншого землевласника, який користується подiбним випадком, щоб виторгувати собi непомiрне вигiднi умови".

  Все, сказане вище, дозволяє, на наш погляд, розглядати емiграцiйний рух татарських селян з Криму як специфiчну форму соцiального протесту, близьку в своїй основi до того прагнення позбутися крiпосної неволi та сваволi помiщикiв, яке штовхало росiйських та українських селян до втеч на окраїни держави.

  Тяжке становище татарських селян значною мiрою пояснює причини масової емiграцiї татар у Туреччину, однак далеко, не вичерпує всього комплексу факторiв, якi зумовили це явище. Адже нещадного пограбування з боку помiщикiв i дворянської держави зазнавали всi селяни Росiйської iмперiї, в тому числi росiйськi та українськi, а полiтику нацiонального пригноблення царизм здiйснював щодо всiх неросiйських народностей. Однак тiльки татари i ногайцi вдалися до такої своєрiдної форми протесту, як масова втеча за кордон. До того ж серед емiгрантiв були не лише селяни, а й певна кiлькiсть представникiв iнших соцiальних груп, зокрема дворянства, духовенства, купцiв, мiщан.   Надзвичайно важливу роль у дослiджуваному процесi вiдiграли iсторичнi традицiї та деякi особливостi взаємовiдносин кримських татар i таврiйських ногайцiв з Туреччиною. Протягом трьох столiть Кримське ханство було васалом останньої, а турецький султан вважався його верховним володарем. Пiсля приєднання Криму до Росiї релiгiйнi зв'язки його мусульманської частини населення з Туреччиною не були обiрванi. Султан продовжував залишатися в очах татар та ногайцiв главою правовiрних, i щоп'ятницi в усiх мечетях Таврiйської губернiї на честь нього творилися молитви. Величезний вплив на татарське та ногайське населення справляло фанатичне мусульманське духовенство, що, як правило, одержувало освiту в Туреччинi i було активним поборником протурецької орiєнтацiї. Антиросiйськi настрої численних мулл посилено пiдiгрiвалися вищими представниками мусульманської церкви, якi через вiддiлення Криму вiд Туреччини втратили значну частину своїх економiчних привiлеїв i тому прагнули до iсторичного реваншу. Здiйснюючи вiдповiдну iдеологiчну обробку населення, мусульманське духовенство i турецькi емiсари пiдбурювали татар i ногайцiв до нелояльних дiй щодо росiйської адмiнiстрацiї i до переселення в Туреччину ("об'єднання пiд прапором пророка"), запевняючи при цьому, що султан дасть їм кращi землi, робочу худобу i т. д.

  Погiршення господарського становища татарського населення Криму, викликане земельним голодом, ускладнення обстановки на пiвостровi пiд час Кримської вiйни i, нарештi, багаторiчнi традицiї тiсних полiтико-економiчних, iдейно-релiгiйних та культурно-побутових зв'язкiв з єдиновiрною Османською iмперiєю створювали сприятливий грунт для такої агiтацiї. Велике враження на кримських татар i таврiйських ногайцiв справив також приклад 16 тис. кавказьких ногайцiв, якi переселялися в Туреччину через порти пiвострова i змушенi були зупинитися на зиму 1859-1860 рр. у пiвнiчних повiтах Таврiйської губернiї.

  Потрiбно вiдзначити, що турецький уряд не був щиро заiнтересований у належному влаштуваннi в своїй країнi бiженцiв з Криму. Обiцяючи їм допомогу та притулок, вiн насамперед намагався використати татарську емiграцiю у своїх полiтичних цiлях - як вигiдний для себе i невигiдний для Росiї факт. До прийому емiгрантiв у Туреччинi пiдготувалися вкрай погано: землi їм було вiдведено мало, до того ж недосить якiсної, допомоги на обзаведення господарством не подано майже нiякої.

  Результати татарської емiграцiї, як уже вiдзначалося, передусiм вiдбилися на чисельностi сiльського населення Криму. Скорочення його серйозно стурбувало мiсцевих помiщикiв, якi фактично залишилися без робочих рук. Виходячи з потреб господарського розвитку краю, а також враховуючи iнтереси i вимоги землевласникiв, царський уряд намагався активiзувати дiяльнiсть по переселенню у спустiлi райони селян з малоземельних губернiй Росiї та iноземних колонiстiв. Однак Крим, як i ранiше, заселявся набагато повiльнiше, нiж материковi повiти Таврiйської губернiї.

  За першi сiм рокiв пiсля Кримської вiйни на пiвостровi поселилася 1/30 частина вiд загальної кiлькостi жителiв, якi емiгрували звiдси, у тому числi 3549 росiян i українцiв, близько 800 естонцiв, 90 грекiв i болгар, 615 чехiв. Тривав приплив у Крим i нiмецьких колонiстiв. У 1869 р., наприклад, уряд задовольнив просьбу великої групи меннонiтiв (протестантська секта) з Пруссiї про поселення їх у Криму. В 1897 р. в Перекопському повiтi налiчувалося 11 718 нiмцiв-колонiстiв, у Євпаторiйському - 7568, в Сiмферопольському - 5812, у Феодосiйському - 4909.

  Темпи колонiзацiї пiвострова переселенцями iз внутрiшнiх губернiй Росiї дещо прискорилися з 70-х рокiв XIX ст. завдяки будiвництву Лозово- Севастопольської залiзницi. Причому поряд iз землеробами у Крим почало прибувати дедалi бiльше представникiв рiзних верств мiста - купцiв, мiщан, робiтникiв. Основний потiк переселенцiв iшов з Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Чернiгiвської, Подiльської, Калузької, Тамбовської, Орловської i Курської губернiй. Загальна кiлькiсть жителiв Кримського пiвострова на середину 80-х рокiв XIX ст. досягла довоєнного рiвня 50-х рокiв i поступово почала перевищувати його.

  В цiлому за 134 роки (з .1783 по 1917 р.), якi пройшли пiсля приєднання Криму до Росiї, його населення зросло в 5,8 раза, i досягло в 1917 р. майже 809 тис. чол. Демографiчною, особливiстю пiвострова була велика питома вага мiського населення. Якщо в масштабах усiєї губернiї вона в 1897 р. становила 20%, то безпосередньо в Криму, в той самий, час - 41,8, в 1910 р. - 43,4, в 1913 р. - 49,2%. Пояснити це явище можна тим, що рiзке скорочення кiлькостi населення у другiй половинi XIX ст. торкнулося головним чином сiльської мiсцевостi. Крiм того, механiчний фактор приросту населення мав для кримських мiст бiльше значення, нiж для повiтiв, якi через земельний голод самi були джерелом внутрiшньої мiграцiї в мiста. Якщо серед сiльського населення Криму уродженцем iнших губернiй i держав був кожний шостий-сьомий, то серед мiського - кожний другий-третiй житель.

  Швидке зростання мiського населення наприкiнцi XIX - на початку XX ст. об'єктивно стимулювалося розвитком торгiвлi та мiсцевої промисловостi, що посилився в умовах iмперiалiзму, а також iнтенсивним курортним будiвництвом i пов'язаним з цим розширенням сфери послуг. Найвищi темпи приросту населення спостерiгалися через це саме в приморських мiстах. Приплив у Крим жителiв iнших губернiй i держав робив нацiонально- релiгiйну структуру його населення дуже складною. В 1917 р. на пiвостровi жили представники 34 нацiй i народностей, що належали до 10 рiзрих релiгiй та релiгiйних течiй.

  Найчисленнiшим у загальнiй масi жителiв пiвострова було росiйське та українське населення. Другою за чисельнiстю i питомою вагою етнiчною групою були татари.

  Соцiальна структура мiського i сiльського населення Криму наприкiнцi XIX - на початку XX ст. характеризувалася рiзкою майново-класовою диференцiацiєю. Статистичнi данi свiдчать про збiльшення кiлькостi промислового пролетарiату на пiвостровi. У передреволюцiйний перiод постiйнi кадри промислових робiтникiв становили тут близько 18 тис. чол., тобто приблизно 2,6% населення Криму. Абсолютну бiльшiсть представникiв промислового пролетарiату пiвострова становили росiяни та українцi. Варто вiдзначити й зумовлену специфiкою Криму як курорту i морського форпоста таку демографiчну та соцiальну особливiсть: порiвняно значна питома вага в загальнiй масi мiського населення дрiбної i великої буржуазiї, зайнятої в торгiвлi, а також публiки, що приїздила сюди на сезон. Активний процес класового розшаруванн вiдбувався у кримському селi. Наприкiнцi XIX ст. бiднота становила 67,3% сiльського населення пiвострова, середняки-13,5%, куркулi - 19,2%. 95% сiльськогосподарських угiдь регiону належало помiщикам та куркульству. Важливо також мати на увазi i ту обставину, що соцiально-класовi вiдмiнностi були притаманнi всiм етнiчним, нацiональним групам, якi проживали на Кримському пiвостровi.

  Узагальнюючи все викладене вище, можна зробити висновок, що визначальною особливiстю iсторiї народонаселення Криму вiд часу його приєднання до Росiї i до 1917 р. була виняткова iнтенсивнiсть i масовiсть мiграцiйних процесiв, якi серйозно позначилися на чисельностi населення пiвострова, його етнiчнiй структурi та економiчному розвитку i зумовили надзвичайну строкатiсть його нацiонального складу. Етнiчнi групи, що жили в регiонi, iстотно вiдрiзнялися одна вiд одної в культурно-побутових, мовних, вiросповiдальних та iнших аспектах. Водночас у середовищi самих цих груп, якi населяли пiвострiв, iснували великi соцiально-класовi вiдмiнностi. Якнайтiснiше переплiтаючись з питаннями економiчними i соцiальними, нацiональне питання в Криму було тим фактором, який надзвичайно ускладнював усi процеси суспiльного розвитку в даному регiонi. Позитивне розв'язання будь-яки соцiально-полiтичних питань на пiвостровi було можливим лише при ретельному i зваженому врахуваннi iсторичної специфiки та iнтересiв представникiв усiх нацiй i народностей, що становили його населення.

Источник публикации: О. М. Полухiна. Українськiй iсторiчний журнал, 1988, Nо. 9, стор. 27-35.